наболіло...

Він виросте, він зрозуміє

Все зможе, зробить сам, але…..

Пройшли роки і в мами посивіли скроні,

І зморшок більше навколо очей

Де ж він, отой єдиний сина,

Якого довго так чекає в гості неня?

«Не маю часу, почекай ще, мамо,

Я з друзями важливі роблю справи…»

Чекала довго: ні дзвінка, ні звістки, -

Мабуть, він зайнятий, спитаю у невістки…

У відповідь: «Та що ви, він не з нами

Уже давно у нього інші справи.

З сім’єю не живе, дітей не бачить

Для нього  ми уже давно «нічо не значим».»

Поклала трубку ненька й заридала,

Вона ж про це аж нічогісінько не знала.

Синок брехав, що все в сім’ї у нормі,

В дітей усе о’кей, дружина в формі….

Вмить пролетіло все життя перед очима

Ті дні, коли росла її дитина.

У п’ять, у десять і в п’ятнадцять,

А потім в вісімнадцять і у двадцять

Нічого не робив, бо був маленьким,

Був, бачте, зайнятий, а ненька….

Сама тягла важку життєву ношу

Бо дуже вже хотіла буть хороша.

Саменька заробляла гроші,

Варила, мила, прала, прибирала,

Тарілочки з-під носа забирала.

Його ж рідненького не турбувала.

Тепер же нікому й стакан води подати

Бо у житті сама усе зробити може мати.

Є істинна  одна в житті важлива,

Щоб виросла достойною дитина

Не треба все на «блюдечку» давати

Навчити треба все це цінувати.

      

                                   19.04.2018р.